Крок, іще крок. Тераса здається безмежною.

Нарешті Овсій дійшов до балюстради, міцно обхопив пальцями алюмінієвий стовп. І зразу заспокоївся. Кінець кінцем він у думках переживав усе це не один раз.

Тепер можна братися до збору інформації. Овсій знав: увечері вихователь обов’язково прогляне блоки його пам’яті. Тільки сьогодні там будуть відомості, що він їх набув не з довідників і мікрофільмів…

Овсієві локатори невпинно оберталися – вони ретельно обстежували довколишній простір.

Ось ребриста підлога тераси. Шар бетону сантиметрів десять завтовшки. Далі порожнеча. Підвал. Та який великий! І темний. Доведеться ввімкнути інфразір. Упродовж порослих мохом стін стояли химерні посудини. «Бочки», – здогадався Овсій. В кутку підвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, відому Овсієві з минулих уроків. Осторонь громадилися в піраміду трикутні магнітні уловлювачі. На них лежав товстий шар пилу, скрізь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачів не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблеві, якому екіпажеві вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному підвалі котеджу на території Зеленого містечка?

А скільки під терасою незнайомих Овсієві предметів, незрозумілих і від того таємничих! Робот намагався кожен із них запам’ятати, аби увечері Микола Михайлович усе йому пояснив і розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсім не те, що спостерігати на відстані, хай навіть за допомогою універсального інфразору.

Платформа на гусеничному ходу. Навіщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Ні, це не пластик. Швидше скло. Скільки-бо літ тому люди використовували його замість пластику?

Овсій вимкнув інфразір. Танули дорогоцінні хвилини, а він усе ще непорушно стояв на терасі, прихилившись до алюмінієвого стовпа.