В його розпорядженні було тільки дві години, і він мав використати їх якомога доцільніше. Так наказав Микола Михайлович.

Поки Овсій розмірковував, куди спрямувати свою ходу, на рожевій пластиковій доріжці, що огинала будинок, з’явилося двоє людей. Це були хлопець і дівчина. Овсій, заклопотаний своїми думками, ледве ковзнув по них поглядом. Проте, щоб запам’ятати їх, цього було досить.

Обірвавши розмову, люди позирнули в роботів бік.

– Микола поставив новий обчислювач, – сказав високий юнак і кивнув у бік котеджу.

– Зразу видно, що нетяма! – засміялась дівчина. Вона зірвала билинку, піднесла до губів.

– Знову сплохував?

– Авжеж.

– А в чому саме, Лін?

– Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здійснює самонавчання.

– Не вчений, а капітан.

– Все одно. – Лін уперто мотнула косою. – Капітан далеких трас – це водночас і вчений.

– Дивись, система, що здійснює самонавчання. Цікаво. – Хлопець притишив крок, приглядаючись.

– У будинок заходити не можна, – попередила Лін. – Там біолабораторія.

– Я тільки підійду…

– Ні, на терасу теж не можна. Правила Зеленого містечка не дозволяють.

– Шкода! – хлопець, очевидячки, засмутився.– У нас в інтернаті такого нема…

– Ці системи ще не поминули стадії навчання, – авторитетно пояснила Лін. – Та не журися, Фед. У Зеленому містечку ти часто їх зустрічатимеш.

Останні слова долинули до Овсія, коли юнак і дівчина були вже далеко. Хоч і з запізненням, але він збагнув, що мова йшла про нього. Не змінюючи пози, він провів їх поглядом.

Лін… Фед… Тоді Овсій і в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потім… потім ці двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як і життя роботів, суворо обмежене законами природи. їх можна відкривати, можна змусити слугувати собі, але спростувати, відкинути неможливо…