На полігоні було порожньо. Далеко на обрії, де плато зливалося з небом, мріли якісь будови. Про їхнє призначення Овсій міг тільки здогадуватись. Он та споруда, зіткана з однакових ланок і схожа віддалік на шахову туру, – за всіма ознаками, вежа космозв’язку. Поряд галерея… Мабуть, гімнастична зала для таких, як і він, роботів. От би зустріти кого-небудь із своїх побратимів!

Ще перед тим як вийти з біолабораторії на широкий степовий простір, Овсій мріяв про несподівані зустрічі на полігоні, він прагнув їх і водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досі йому доводилось контактувати із самим тільки Миколою Михайловичем.

Летючі кібери, сюркочучи, пролітали у нього під самісінькою антеною. Овсій на ходу кілька разів спробував упіймати загадкове створіння, та, видно, його рухи були незграбні: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

«Чому мені вихователь ніколи нічого не казав про ці втішні конструкції, що літають над полігоном Зеленого містечка? – розмірковував Овсій. – І яке їхнє призначення? Може, збирати інформацію на рівні молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?»

В глибині, під грунтом, Овсій бачив численні труби. В різних напрямках вони прошивали товстий шар землі, являючи собою кровоносні судини велетенського механізму, гігантського комплексу, що зветься просто і ласкаво, – Зелене містечко…

Одначе спека! Тридцять сім за Цельсієм у затінку. Добре, подмухує хоч якийсь вітерець. Овсій майже самохіть увімкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дівчина. Вона простувала назустріч Овсієві. Це була Лін, та, що в парі з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лін йшла сама.

Вітер подув сильніше, зашамотів у листі, розтріпав дівчині лляне волосся, зібране ззаду в чудернацький датчик.