Овсій коротко розбігся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рівновагу й упав горілиць. Удар був досить відчутний. Довколишній світ гойднувся й повільно став одпливати вбік. «Нічого, це швидко мине, – подумав Овсій. – Головне – полежати кілька хвилин абсолютно нерухомо».

І справді, зорові функції незабаром дійшли норми.

Нараз маленький кібернетичний пристрій, тріпочучи крильми, опустився Овсієві на фотоелемент. Робот знову завмер. Він боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор наділив цей чудернацький витвір почуттям страху. А йому так кортіло розгледіти механізм у всіх деталях. Дивовижне створіння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементові Овсія, солодко ніжачись на сонці. Його обтічне тільце здавалося найвикінченішим із усього того, що Овсій досі бачив. Цікаво, як у нього прикріплено крила? Овсій зробив необачний рух, і кібернетична істота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхівці дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвисті мінливі проти сонця кола.

Овсій повільно підвівся. Роззираючись, постояв.

Він був зовсім незалежний. Міг іти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова – о чотирнадцятій нуль-нуль вернутися в біолабораторію.

Овсій навіть не уявляв собі, що довкола стільки навдивовижу цікавої інформації. Він неквапом брів паралельно до пластикової стежки. Обминав вербові кущики. Перед ним неохоче розступалось високе різнотрав’я. Овсій озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидіти стільки років, день у день поглинаючи розмаїту інформацію, лишився далеко позаду. Згадалися перші кроки, коли відстань од екрана до стелажів видавалася прірвою, через яку необхідно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трішки підштовхнув Овсія, і він несподівано для самого себе ступив уперед, широко розчепіривши руки…

Тепер перед ним, скільки займеш оком, слався рівний, мов стіл, полігон, а він ішов та йшов, фіксуючи в пам’яті температуру повітря, вологість, силу вітру й десятки інших параметрів.