Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає — не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одно слово… А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця, — мiсяцi, роки пам'ятатимеш…

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.

— Горпино! — кажу. — Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

— Чому нi?

— Господи! — кажу знов. — Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

— А я, — каже, — вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.

— Нi, мене взято з сiм'ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили — вмерли.

— А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

— З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

— I довгенько ви жили з ним?

— Пiвроку.

— Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

— Сп'янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

III

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, — сидимо коло ворiт.