— Горпино! — кажу, — чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б…
— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.
— А на мене, — говорю, — то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…
— А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в бога!
— Що ж! — кажу;- добрий чоловiк пожалкує!..
На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.
А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа… Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело — всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах — смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого… От i росла вона, i виростала.
IV
А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша — от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, — з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: "Що вам, Горпино?" Вона тiльки менi рукою махнула.