Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.
— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
— Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, — i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..
IX
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, - i все про якогось друга милого спiває: "Чому друг не любить, забуває, чому не буває…" Себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
— Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо… Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!
— Не надолужу, сестрице, не надолужу! — скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.
Одного вечора ми й спати полягали — її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!
I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає: