— О, пташко! — я вмовляти. — Хiба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, — i головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!
— А що я тобi казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!
— Панi, — кажу, — панi!
А вона в дверi.
VIII
— От, — крикне панi, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!
— Може, собi роблю? — каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. — Може, собi заробила що?
— Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажiть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину — блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!