Він, розлючений, кинувся до мене з кулаками, хотів мене мало не пошматувати, схопив за руку, веде до вікна і показує мені, який він покусаний, а потім виганяє мене і зачиняє двері.

— Якийсь божевільний німець, — озиваюся до моєї, — і великий чепурун! йому приверзлося, — кажу, — ніби його щось кусає, і диви, що він витворяє!

— З чого б це? Мені аж дивно!- каже стара. — Оце тільки на пасху провітрювала всю постіль, змазувала ліжко гасом...

Уранці я був певен, що мій німець буде сердитий, розгнівається і втече від нас, куди очі ведуть. А насправді нічого подібного! Знову "гут моєн", і знову всміхається, і знову пахкає люлькою, звелів щось зварити, а тимчасом сказав, щоб до чаю подали не круто зварені яєчка, — скільки, думаєте, яєчок? Мало не десяток! А на обід узяв добру чарчину, та й мені дав чарочку, — живемо, не сумуємо!

Настала ніч — знову те саме: спочатку хропів, висвистував, посапував і харчав, а потім кректав, стогнав, чхав, чухався, плювався і гарчав, далі прокидався, шпурляв усі подушки на підлогу, сердився і лаявся своєю мовою: "Цум тойфель! Сакраменто! Доннеррветтерр!"

А вранці — знову "гут моєн", знову пахкає люлькою, всміхається і знову їсть, бере чарчину, дає мені чарочку — отак кілька днів поспіль, аж поки настав день, коли машини щасливо пройшли, і йому треба було виїздити.

Коли настав час його від'їзду, німець почав лаштуватися, пакувати речі, потім попросив подати рахунок.

— Чого нам рахуватися? — кажу я йому. — Рахунок, пане німцю, дуже простий. З вас належиться точно одна четвертна...

Він вирячує на мене очі, немовби кажучи: "Га? Не розумію?.." Тоді я пояснюю йому по-німецькому:

— Прошу сплатити четвертну чи то пак двадцять п'ять карбованців, рублів, значить!

І показую йому на пальцях десять, ще раз десять і п'ять. Думаєте, що він здивувався? Нічого подібного.

Він запалив люльку, усміхнувся і каже мені, що хотів би знати, за що саме він винен мені двадцять п'ять карбованців. Потім бере олівця, клаптик паперу і просить, щоб я йому вирахував кожну витрату окремо.