Одно слово, він попоїв, запалив довгу люльку, розсівся і всміхається. Бачу, мій німець оглядається навколо, шукає, певно, місця, де б голову притулити. А очі в нього злипаються, на сон його змагає. Я моргнув до старої:

— Де ми йому постелимо?

А моя відказує:

— Що значить-де? На моєму ліжку.

Не гаючи часу, вона підходить до ліжка і починає готувати йому постіль, збиває подушки, як годиться (моя, коли хоче, то вміє!). Дивлюся, мій німець чимсь незадоволений. Йому не подобається, певно, що летить пір'я. Він крутить носом і починає немилосердно чхати.

— На здоров'ячко, ростіть великі, — звертаюся до нього, — гер німцю!

Думаєте, що він мені хоч подякував? Де там! "Груба людина, — думаю собі, — якийсь дикун". Стара приготувала постіль аж до стелі, самому цареві кращої не треба (моя, коли хоче, то вміє!). Ми чемно попрощалися з ним і пішли спати.

Спочатку, коли полягали спати, я чув, що мій німець заснув, нівроку, дуже міцно; він хропів чудним голосом, сопів, як паровоз, висвистував і харчав, як зарізаний віл. Потім він раптом прокинувся, почав кректати, стогнати, чхати, чухатись, плюватись і бурчати, а тоді перевернувся на другий бік, заснув, почав знову хропти, сопти, посвистувати і харчати, і знову прокинувся і кректав, стогнав, чхав, чухався, плювався і бурчав. І отак кілька разів, аж поки вискочив з ліжка, і чую — полетіли всі бебехи на підлогу, одна подушка за одною. Він шпурляє їх люто, викрикуючи якісь чудні слова: "Цум тойфель! Сакраменто! Доннеррветтерр!" [5]

Підбігаю, дивлюся в шпаринку, що в дверях, — мій німець стоїть у чому мати народила, шпурляє подушки з ліжка, плюється і лається своєю мовою, просто страх слухати.

— Що таке, — кажу, — пане німцю? — І відчиняю двері.