Вузенька, ледь помітна стежечка – яз великими труднощами виявив її, присвічуючи собі ліхтариком, – бігла вгору, намотувалась на досить стрімкий пік, мов спіраль. Вибрівши на вершину, я перевів подих, позирнув униз. По одному з валунів повзав якийсь світляк, описуючи правильне коло. Спостерігаючи за ним, я збагнув раптом складні астрономічні формули руху зірок, формули, суті котрих у класі ніяк не міг добрати. Завчити їх я завчив, але пізнати їхній смисл був незугарний. І раптом тут, на вершині місячного піка, настало прозріння. Скажімо, цей світлячок справді описує правильне коло. Оскільки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на світляка збоку, то його рух видавався б мені вже зовсім іншим. Я уздрів би не коло, а еліпс. Ну, а зорі? – подумав я. Власне, це ті самі світляки. Якщо зірка рухається в площині, сильно нахиленій до прямої зору спостерігача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним…

Але я захопився і тому знову вернусь до тієї пам’ятної ночі в батьковому кабінеті, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про які вже ніколи не міг забути.

Згодом я дістав і перечитав про сузір’я Близнят усе можливе.

Я дізнався, що пара сонць, котрі утворюють Кастор, перебуває в сімдесят шість разів далі одна від одної, ніж наша Земля від свого Сонця. Це приблизно така відстань, як од Плутона до Сонця. Мені стало відомо також, що загадкова зірка Кастор недовго перебувала в «роздвоєному стані». Ще в шістнадцятому столітті завзяті астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помітну зірочку дев’ятої величини. Зірочка ця нічим особливим не відзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русі вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А і Кастор В) у їхньому спільному польоті.