Колесников підвівся, розправив гімнастерку під пасом, обійшов стіл і зупинився за кілька кроків від полковника. Зиркнув на нього пронизливо, проте той не знітився, і це не сподобалося Колесникову. Однак він нічим не виказав свого подиву, вдивлявся пильно, і його неприязнь до цього “біляка” дедалі зростала. Певно, тому, що Яновський аж ніяк не відповідав образові білого офіцера, який встиг намалювати собі в уяві. Обличчя відкрите, волосся русяве, хвилясте, очі голубі й великі, ніс прямий і щоки здорового кольору. Чоловік у розквіті сил, мабуть, сильний і рішучий, очі, хоч і сині, а вольові, трохи вилицюватий, либонь, з домішком татарської крові, адже понад чотири століття ходила татарва по Україні…

Колесников простягнув руку й наказав владно:

— Документи!

Полковник дістав напери з внутрішньої кишені піджака, подав. Колесников повернувся за стіл, переглянув документи. Підвів очі на полковника, кивнув на стілець.

— Сідайте. Чому не зареєструвалися як білий офіцер?

— Але я в білій армії не служив, — заперечив полковник.

— Як так? — сторопів Колесников.

— З лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року не служу, — пояснив Яновський. — Після більшовицької революції і підписання Брестського миру.

— Ну, досить казки розповідати, — насупився Колесников. — Врахуйте, ми перевіримо все, що ви наплетете, то раджу казати правду.

Полковник посміхнувся, Колесникову видалося, зневажливо, він відчув, що лють закипіла в ньому, ненависть і лють до цього вилощеного типа, хотів уже висловити все, що думає про таких контриків, та до кімнати зайшов Горожанин.

Колесников підвівся, але Горожанин помахав рукою і вмостився на стільці навпроти полковника. Мовив:

— Черговий доповів, що до нас з’явився колишній царський полковник Яновський. Ви? — втупився в полковника.