Грюкнули двері — прийшов Сизов, співробітник оперативно-секретної частини. Зняв кашкета, повісив на цвях біля дверей, осудливо зиркнув на Вовка.

— Вилежуєшся? — запитав.

— Наказано відпочивати.

— Давай, — поблажливо погодився Сизов. — Завтра вже часу не матимеш. Я тут деякі папірці прихопив, зараз ми разом на них глянемо й виробимо правильну лінію — як обвести контриків навколо пальця, тобто задурити їм голову. А ввечері прийде товариш Колесников, з ним і погодимо.

А Колесников у цей час сидів у своєму маленькому темнуватому кабінеті й слухав чергового по ДПУ. Той стояв на порозі й доповідав:

— Прийшов якийсь громадянин Яновський. Каже, колишній полковник, як офіцер не зареєстрований, отже, переховувався від Радянської влади, а тепер надумався — здається. Хоче побалакати з начальством, заступника голови ДПУ товариша Горожанина викликали до губному, то я вирішив, що ви можете з цією контрою побалакати.

— Полковник? — пожвавішав Колесников. — Давай його сюди. Ти дивись, гад білий, скільки таївся!

— Ото і я гадаю: певно, недарма до нас з’явився.

— З’ясуємо, — пообіцяв Колесников.

Черговий повернувся за кілька хвилин. Пропустив до кабінету чоловіка в галіфе й начищених хромових чоботах, у білій сорочці без краватки й світлому піджаку з накладними кишенями.

Колесников здивовано зсунув брови: чекав побачити літнього й підтоптаного — усі білі полковники й генерали видавалися йому саме такими, а цьому молодикові було років тридцять п’ять, високий, підтягнутий, чисто виголений, й не видно переляку чи ж навіть ніяковості на його обличчі. Наче прийшов не в ДПУ каятися і спокутувати вину, а на побачення із добрим знайомим.