Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:

— Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.

— Однак ви не зареєструвались, як колишній офіцер!

— Відсиджу, скільки належить. Багато не дадуть: у білій армії не служив і в заколотах участі не брав.

— Так вони й розбиратимуться…

— Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати.

— Не пущу! — схопила брата за руку Марія Данилівна, однак той легко вивільнився і підвівся. Обвів рукою простору й гарно вмебльовану вітальню.

— Парадокс, та я почав пліснявіти в цій сонячній оселі.

Микола Прокопович гнівно зсунув брови й зауважив:

— Не гарячкуйте, мій дорогий, дослужилися до полковника, а офіцерської витримки так і не навчилися.

— Який я офіцер? Інженер в полковницькому мундирі…

— Сподіваєтесь, більшовики оцінять ваші інженерні таланти? Та в них же розруха, заводи стоять, і це один з вирішальних наших козирів. Повірте, Совдепія доживає останні місяці, моє політичне чуття підказує це.

— На що ж ви розраховуєте? Генерал Врангель навряд чи знову зважиться на інтервенцію, а іншої реальної сили, здатної повалити більшовиків, я не бачу.

— Революція! — з пафосом вигукнув Василенко. — Вона назріває зсередини, хіба не відчуваєте? Більшовики чіпляються за владу з останніх сил, вигадують різні непи, аби хоч трохи відстрочити свій кінець, але антибільшовицький переворот неминучий, і тоді знадобляться такі люди, як ви, полковнику. Не петлюрівці з їхніми абсурдними гаслами незалежності й не денікінці, у яких руки в крові, а помірковані військові й політики, котрі дадуть народові давно очікувану демократію.