— Дивуюсь я вам, Миколо Прокоповичу, — заперечив Олег Данилович, — ви шукаєте підтримки в мене, царського полковника, але ж до революції вас самого піддавали остракізму, навіть заарештовували вас з братом, хоч і належали ви з ним до діаметрально протилежних за переконаннями партій. Ви, здається, до кадетів, а Костянтин Прокопович був соціал-демократ…

— Меншовик, — уточнив Василенко.

— Я погано розуміюся на політичних відтінках партій.

— Однак більшовиків уже встигли розкусити?

— Принаймні збагнув, чого вони прагнуть.

— Чого ж?

— Сильної і безкомпромісної влади пролетаріату.

— Вас це влаштовує?

— Ще не дозрів до категоричної відповіді.

— Нічого, візьмуть за барки — швидко дозрієте. А нас ця влада не влаштовує, як не влаштовує і кінцева мета більшовизму. Насмілюсь твердити, не тільки мою партію, а всі партії Росії. Розумієте, всі, починаючи від октябристів і кінчаючи меншовиками, навіть лівими есерами, всі ми зараз в одному блоці. На жаль, пізно дійшли до цього. Якби Керенський мав більше кебети й міг ударити кулаком по столу, все було б зовсім по-іншому, ми прийшли б до демократії без бунтів і громадянської війни, наслідки яких ще й досі терзають багатостраждальну Росію.

Олег Данилович подивився на Василенка з цікавістю і подумав: професорський пафос, якого набув з роками, незнищенний і виявляється у всьому. Певно, на кафедрі Микола Прокопович неповторний: у міру розкуйовджений, із зсунутою на бік смугастою краваткою й палаючими очима…

А вдуматися: проголошує банальні істини, заяложені ідеї — він інтерпретатор, можливо, інтерпретатор здібний, але ж ніколи не мав власних оригінальних думок та ідей, що, зрештою, і відрізняє його від справжнього вченого.

— На тому тижні я зустрів на Хрещатику Василя Семеновича Левицького, — сказав Олег Данилович, — мусите знати його: служив у департаменті освіти.