Був він у Москві й бачився з давніми приятелями. Розповідають: граф Бобринський працює в Парижі таксистом, а генерал Воронов, мій колишній командир дивізії, став кравцем. Пішов у офіціанти, а потім вивчився на кравця, кажуть, непоганий майстер і заробляє добре. Йому б і раніше годилося бути кравцем, а він — столбовий дворянин, закінчив Пажеський корпус, та й ще в Петербурзі руку мав, у генерали за вуха витягли, дивізію дали, а він половину її поклав у Пінських болотах.

— Іронія долі, — стримано докинув Микола Прокопович.

— Яка там іронія! — спалахнув Олег Данилович. — Просто дорвалися до корита, пхалися один перед одного — звання й чини, голуба кров! Хіба ви самі не виступали проти цього в Думі?

— Граф Бобринський — простий шофер! — округлила очі Марія Данилівна. — Жахливо!

— Світ від цього не змінився й каштановий цвіт не осипався. Невідомо, хто корисніший: полковник у білих рукавичках чи простий слюсар? Принаймні — і червоні довели це — слюсарі можуть командувати цілими дивізіями, а от не кожний полковник зуміє полагодити звичайний замок.

Микола Прокопович зиркнув на бездоганно відполіровані нігті Олега Даниловича й мовив не без єхидства:

— Тому, хто звик щоранку голитися й доглядати свої нігті, навряд чи сподобається шурувати вугілля в паровозній топці.

— Звичайно, ми раби своїх звичок. Згоден: важко відмовлятися від усталеного й нажитого, та що вдієш — треба.

— Самі кладете голову на гільйотину?

Марія Данилівна зазирнула братові у вічі.

— Це — спалах! — заявила безапеляційно. — Спалах емоцій. Ти заспокойся, Олег. Сьогодні підемо на Володимирську гірку, забув, що обіцяв мені?

— Й дивитимемось на Дніпрові простори — Чернігівську губернію нашу рідну, де під Бобровицею колись мали маєток. Так собі, поганенький, лише чотириста десятин, жебраки порівняно з Терещенком, але ж поміщики і ви, шановний Миколо Прокоповичу, полюбляли приїжджати туди з дружиною, хоча й виголошували промови проти поміщицького свавілля.