І треба ж так уклепатися: старий вовк, сивий і досвідчений, сам їздив по селах, вів розмови, умовляв, переконував, складав списки, щиро вірив, що піднімуться весною і повалять совдепи, видав навіть Фросю за петлюрівського офіцера, метушився, мов хлопчисько, а спитати б, навіщо? Де Козача рада й сотники та полковники, не кажучи вже про головного отамана Петлюру? Дяка богу, сам ледве втік, інших розстріляно чи посаджено у в’язниці, а він — тьху, тьху! — придбав у Бердичеві кам’яний будиночок з садком і юродом, та й їхнє товариство з Гольдройзом міцніє та розширюється. Бо кожен після розрухи й голоду прагне красивого життя — випити й закусити в ресторані з дзеркалами, хоч інколи, бодай раз на місяць, посидіти в залі за столиком, побачити ввічливого офіціанта, послухати музику — одне слово, почуватися якщо й не паном, то підпанком. Десь у райфілії чи якійсь іншій радянській конторі гнеш спину перед завідуючим чи комісаром, а тут, у Йони Гольдройза, сам собі комісар, і офіціанти схиляються перед тобою.

Іван Іванович вийшов на ганок у самій спідній сорочці, підставив груди теплому травневому сонцю, витягнув срібного годинника, клацнув кришкою. За півгодини зустріч з Гольдройзом, вони визначать, скільки свіжини потрібно на наступний тиждень, скільки слід закоптити, які ковбаси приготувати. А потім мусять їхати по селах, десять бичків закуплено лише в Семенівці, а вчора Івану Івановичу донесли, що туди приїжджали якісь чоловіки з Хмельника, Конкуренти кляті, отак і псують селян, піднімають ціни.

Тимченко гнівно пограв жовнами: ну чого пхатися в сусідній повіт? До речі, слід обговорити з Гольдройзом і цю проблему, нехай старий поїде до Хмельника, в нього всюди зв’язки та знайомі, треба досягти угоди з тамтими непманами, розподілити, кому куди подаватися; звичайно, комерція тепер вільна й вирвати шматок у конкурента сам бог велить, проте не так вже нахабно, як оце в Семенівці.