З-за Високого замку насувалася брунатна драглиста хмара, а над містом ще сяяло сонце, і це якимось чином відповідало душевному настрою Андрія Шамрая: через кілька хвилин він побачить Віру.

Ішов щасливий, усміхався й наспівував, та десь під серцем лежала тривога, що наповзала, як ота брунатна хмара, і Андрій мимоволі притишив крок.

Зупинився біля левів, що охороняли вхід до ратуші. Вони сиділи на задніх лапах і дивилися кудись понад Андрієм, байдужі і до його переживань, і до тривог та надій людей, які снували площею навколо ратуші; леви символізували велич каменю й вічності, бачили багато й бачитимуть ще більше, та раптом Андрієві захотілося дати щигля по носі найближчого звіра — нехай він живе ще тисячу років, однак хіба вартий той час бодай одної сьогоднішньої хвилини? Віра вже чекала на нього біля театру.

Андрій здалеку побачив її й побіг назустріч, а вона стояла й дивилася, і Андрій нараз зупинився, застиг, не зводячи з неї очей, бо не знав, чи справді то Віра, — в його уяві ще жила дівчина з кульбабовим вінком на білявій голівці, а стояла навпроти й усміхалася йому висока й струнка дівчина, певно, найвродливіша у Львові. Таких ще не бачив у житті.

Андрій перейшов вулицю нерішуче, навіть боязко, а вона стояла, простягала до нього руки й радісно всміхалася.

Андрій також простягнув руку, та Віра нараз припала щокою до його грудей, і в Андрія перехопило подих.

Він несміливо торкнувся долонею її білявого шовковистого волосся. Віра підвела очі, Андрій зазирнув у них зблизька й лише тепер збагнув, що вона не змінилася зовсім, така ж золота кульбабка, якою була і в Острожанах.