Нарешті Віра відхилилась від нього, поклала долоні йому на плечі й почала розглядати Андрія з цікавістю. Хлопцеві зробилося ніяково, й він почервонів, та Віра не зглянулася над ним, навпаки, якісь грайливі, лукаві вогники замерехтіли в її очах, і вона мовила захоплено:

— Який ти став високий, Андрійку! І… — Затнулася, та все ж доказала: — І вродливий!

Андрій відчув, що недорікувата, щаслива усмішка розтягує йому обличчя, однак не міг нічого вдіяти з собою, тільки всміхався й мовчав, потім обережно зняв її руки з плечей, тримав у своїх загрубілих від важкої селянської праці долонях і міг так тримати цілу вічність: вона його кохана. Дивився на Віру й нікого й нічого не бачив довкруж, бо весь світ потонув у її зеленавих, дивовижно великих очах.

— Поступив? — запитала Віра.

Він збагнув, чого вона хоче, лише потім, коли перепитала затривожившись:

— Що з інститутом?

Йому одразу полегшало, бо в цьому простому запитанні було стільки турботи про нього, що Андрій зрозумів: він не чужий Вірі і, може, вона, як і раніше, кохає його.

Він стиснув її руки й кивнув, бо так і не міг вимовити жодного слова. Тільки побачивши, як просяяла Віра, сказав те, що казали мільйони до нього і що ніколи не звучить банально, бо саме в цих словах криється найбільша таїна в світі:

— Я люблю тебе!

Віра засміялася щасливо, вивільнила одну руку з його долоні, проте другу лишила — потягнула хлопця за собою, і вони пішли так, як діти, взявшись за руки й розмахуючи ними.

Коли вже ступили під портик театру, з неба впали перші краплі, й ринуло так, як буває лише в Підкарпатті, коли хмари зупиняються перед горами і одразу мокрими пасмами спадають на землю.

Люди під парасольками бігли до театру, хоч до початку вистави лишалося ще чимало часу, а Віра з Андрієм стояли, дивилися на них і думали, що всі вони щасливі, бо хіба може зараз хтось сумувати на землі.