Емісарові головного проводу було вже за сорок, та він добре зберігся. Мав торс спортсмена й підкреслював це, туго затягуючись паском, від чого його розвинуті груди випиналися вперед ще більше, а плечі наче ширшали. Навіть зовсім голий череп не засмучував його, від цього ще більшало й так високе чоло й виразнішали кошлаті брови над пронизливими очима. Усе це мусило свідчити про суворість натури Юліана Михайловича Штеха, його вольовий характер, геть позбавлений зайвої сентиментальності. Кому вона зараз потрібна — у час, коли вони ведуть таку жорстоку боротьбу з більшовиками?

Юліан Михайлович знав, що цю боротьбу давно вже програно, відтоді, як зашкутильгала гітлерівська коняка, але тепер, коли американці посварилися з союзниками, знову з'явилися якісь шанси, інакше він за будь-яких обставин не погодився б, ризикуючи життям, переходити кордон, щоб розворушити це гниле болото у Львові.

Служниця принесла каву. Юліану Михайловичу закортіло відсьорбнути одразу, щоб навіть трохи обпекло губи, та стримався й повільно покалатав ложечкою, розмішуючи цукор. Одну грудочку на дві третини чашечки, аби кава була ледь-ледь солодкувата, щоб тільки притамувати її гіркоту, — тоді можна пити маленькими ковточками, відчуваючи, як поступово зникає втома й кров швидше пульсує.

Нарешті відсьорбнув і скоса зиркнув на отця Йосипа.

Цей попик не дуже подобався Штехові. Бліде, видовжене нервове обличчя, тонкий ніс із чуттєвими ніздрями, вузькі губи й жваві очі. Такі подобаються жінкам, а це, на глибоке переконання Юліана Михайловича, було несправедливо, бо жінка в усьому мусить підкорятися чоловікові, а як вона підкорятиметься такому тюті?

Юліан Михайлович потер тильним боком долоні підборіддя з ямочкою (ох, ця ямочка: вона так псувала мужнє й вольове обличчя емісара головного проводу, якось пом'якшуючи його брусуваті риси), всунув кошлаті брови й мовив категорично: