Бутурлак побачив хлопців ще здалеку, дивився, як підходять, дивився й думав, як швидко все росте на цьому світі, — востаннє бачив їх ще хлопчаками, дітьми. Відтоді минуло, здається, зовсім мало часу, а до нього простують уже дорослі люди, з такими він ходив у розвідку…

Всміхнувся тепло своїм думкам. Ці хлопці тримали зброю, будучи ще зовсім дітьми, хай доля береже їх, щоб ніколи більше не доводилося стріляти.

Андрій з Пилипом підходили повільно, і Бутурлак уже міг розгледіти зніяковілі усмішки на їхніх обличчях. Він підвівся й простягнув руки їм назустріч. Андрій потиснув капітанові руку, однак не витримав і зовсім по-дитячому пригорнувся до Бутурлака. Він був на півголови вищий за капітана, а форма студента-політехніка робила його ще вищим та стрункішим, і все ж ніяковів перед Володимиром Гавриловичем, як і в острожанські часи.

Бутурлак повів хлопців у кав'ярню на центральній вулиці, замовив каву й невибагливу закуску. Сказав зовсім просто:

— Молодці, хлопці, вилюдніли, і нехай вам щастить!

Потім він розпитував їх про Острожани, про Петра Андрійовича Ротача й Пилипового батька Антона Івановича, який став головою острожанського колгоспу «Червоне Полісся». Згадали, як билися з Коршуном, і Андрій розповів про сьогоднішню зустріч з Грицьком Жмудем чи хлопцем, дуже схожим на нього. Він гадав, що Бутурлак скептично поставиться до його розповіді, але той споважнів, занотував щось у маленькому записнику, перепитав навіть, у що був одягнутий юнак, схожий на Грицька.

— Вважаєте, що справді Григорій Жмудь? — запитав його Пилип.

Бутурлак непевно знизав плечима: мовляв, нічого він не вважає, та ніколи не слід легковажити, отож інформації хлопців буде дано належний хід.