Андрій не одразу вбагнув, чого хоче від нього Пилип. Хлопець у блакитній сорочці вже прилаштувався за літньою жінкою, яка протискувалась у трамвай, і тепер можна було побачити тільки його профіль.

— Гриць! — упізнав його також і Андрій. — Точно, Грицько!

Хлопець уже взявся за поручні, і трамвай рушив.

— Грицьку! — загорлав Андрій. Не почути його було неможливо, проте хлопець не озирнувся, стояв на приступці, притиснувшись грудьми до спини літньої жінки, а трамвай набирав швидкість.

— Грицьку! — вигукнув ще раз Андрій і кинувся навздогін трамваєві, однак було вже пізно. Зупинився, вражений. Бачив, як віддаляється трамвай, хлопець у блакитній сорочці озирнувся й дивився на нього: він був дивно схожий на Гриця Жмудя, але ж вони з Пилипом могли й помилитися.

Трамвай завернув за ріг, і лише тоді Андрій обернувся до Пилипа. Вигляд у того був такий збентежений, що Андрій не витримав і зареготав.

— Він ще сміється! — образився Пилип. — А я готовий заприсягтися…

— І все ж ми, певно, помилилися. Бачив, спершу він навіть не озирнувся.

— Та бачив. Але ж такий схожий!

— Кажуть, у кожної людини в кілька двійників.

— Хочеш сказати, що сьогодні ми переконалися в цьому?

— Чом би й ні?

— Не віриться. Коли Коршун пішов на Острожани, врятувався лише Гриць.

— Усе може бути, — несподівано швидко погодився Андрій. — Втім, якщо це справді Гриць, він має всі підстави ховатися.

— Овва, йшов на село зі зброєю!

— Міг добровільно здатися й потрапив під амністію.

— Тоді чого йому тікати від нас?

— Мабуть, ми все ж помилилися, — вирішив Андрій. Зиркнув на годинник, занетерпеливився: — Володимир Гаврилович, мабуть, уже чекає на нас.

Бутурлак справді вже сидів на лавиці неподалік від оперного театру. Андрій гадав, що побачить його у формі з погонами капітана держбезпеки, та Бутурлак був у скромному синьому костюмі, сорочка без краватки, горішній ґудзик розстебнутий. Шия і обличчя у Володимира Гавриловича засмаглі, волосся вигоріло зовсім, і вітерець грався ним.