— Добре, — оцінив ситуацію Штех. — Усе добре, і ти молодець! Гарно придумав.

— І я вважаю, гарно, — розплився в посмішці Гриць. — Сирота я, батько — фронтовик, загинув за совєти. Вони це цінують, місце в гуртожитку дали…

Штех витримав паузу, підкреслюючи вагомість того, що скаже. Поклав довірливо Грицеві руку на плече — знав, яке враження справляє це на хлопчаків. Почав повільно, дивлячись Грицеві просто у вічі й намагаючись вкласти в кожне слово вагомий зміст:

— Ти маєш зробити значний внесок у справу нашого визвольного руху і, сподіваюсь, пишатимешся з того, що вибір припав саме на тебе!

— Так, — одповів Гриць, навіть не знаючи, про що йтиметься. Вже вірив у своє вище призначення, кінчики пальців затерпли від захоплення, дивився в темні, пронизливі очі цього чоловіка, який повірив йому й доручає те, що простому смертному не довірять ніколи. Готовий був виконати все, що скажуть. Гадав, що доведеться вчинити справді великий подвиг, проте Штех запитав його про щось зовсім прозаїчне:

— Знаєш вашого директора Висловського?

— Хто ж його не знає?

Гриць уявив сивого низькорослого чоловіка, худенького, жвавого, з розумними очима. Йому доводилося слухати директора на зборах — на трибуні той робився наче вищий, його не можна було не слухати, знаходив такі слова, що западали просто в серце, і Гриць іноді ловив себе на думці, що вірить директорові, навіть тоді, коли той казав про соціалістичне змагання й роль робітничого класу в управлінні державою, про комсомольців, яких він, Григорій Жмудь, глибоко ненавидів.

І якщо зерна сумніву зароджуються навіть у нього, що казати про інших, котрі слухають Висловського з розкритими ротами?

А Штех уже веде далі:

— Кажуть, він має в місті авторитет.

— Так, — одповів Гриць упевнено. — Завод великий, Висловського всі знають.

— Треба прибрати його! — Штех зиркнув на Гриця уважно: як зреагує? — Ми вибрали тебе, хлопче. Чи зможеш?