Зіниці в Штеха розширилися, і очі потемнішали, він не відводив погляду від Грицевого обличчя і, здається, знав усе, про що той думає.

Гриць одразу збагнув, що саме має на увазі Штех.

— Убити? — запитав.

— Зможеш?

— Чом ні? Гицеля клятого!

— Я був певен у тобі.

— Вони вбили моїх батьків і дядька. Мушу помститися!

— Де мешкає Висловський, знаєш?

— Ні.

— Садова вулиця, сімнадцять. Особняк у садочку, треба зайти в помешкання, пострілу ніхто не почує. А якщо й почують… Через дорогу мало не навпроти паркова брама. Там на алеях одразу загубишся в натовпі…

— Якщо він впустить мене… — нерішуче перебив Гриць.

— Висловський мешкає разом із сестрою. — Штех не звернув уваги на Грицеве заперечення. — Неодружений і дітей не має. Вранці сестра базарює. Приблизно годину, під дев'ятої до десятої. Іноді виходить до парку чи їздить у місто. Нерегулярно.

— Але ж зранку директор на заводі.

— Я спостерігав за будинком три дні, — пояснив Штех. — Даю й тобі три. Вистачить. У неділю вибереш годину, коли сестра відлучиться, і зайдеш до помешкання.

— Я попрошу директора ознайомитися з моєю рацпропозицією, — сказав Гриць. — Він робітників поважає, мусить впустити.

— Правильно. А ти — молодець!

— Пістолет при собі маєте? — запитав нараз Гриць.

— Маю.

— Дайте.

— Тримай. — Штех витягнув з внутрішньої кишені піджака офіцерського вальтера.

— Де вас знайти?

— Ніде, — відповів жорстко. — Явок не буде. Якщо вклепаєшся, виплутуйся сам. У крайньому разі треба пересидіти десь до холодів. Поки тут не вгомоняться. Тоді подзвониш отцю Йосипу, він скаже, що робити.

— Усе?

— Ні. В помешканні Висловського залишиш записку, — простягнув папірця. — Перепишеш друкованими літерами. — Штех відкинувся на спинку лавиці. Здається, він сказав усе. Хоча ні. Додав погрозливо: — І зваж. Ми не спускатимемо з тебе очей. Знаєш, що буває з тими, хто обманює нас?