Отже, тікати… Тікати негайно. Поки є час.

Гриць швидко перебіг дорогу й загубився в паркових алеях.

Убивство Висловського набуло широкого розголосу. Але не такого, на який розраховував Штех.

Ховати директора вийшли мало не всі робітники заводу. З вуст в уста передавали зміст записки, залишеної вбивцею:

«Так буде зі всіма, хто злигався з більшовиками. Смерть і ще раз смерть. Нещадний меч ОУН дістане вас усюди!»

Стояли на кладовищі, стиснувши кулаки, сотні й сотні — суворі, згуртовані, і цей гнівний мовчазний натовп був най-красномовнішою відповіддю на бандитські погрози.

На похороні було багато молоді, зокрема з політехнічного інституту, де Висловський вів спецкурс. Підійшли і Андрій з Пилипом.

— Який підлотник цей Іванців, — казав хтось у них за спинами. — Втерся в довір'я і…

— Я також чув, що Висловського вбив якийсь Іванців. — Пилип узяв Андрія під руку. — Слюсар складального цеху Олекса Іванців. Директор приймав його вдома, а той…

— З-за рогу вони вміють.

— Але ж свого директора!

— Такий і на батька руку підніме.

— Кажуть, у гуртожитку стіннівку випускав.

— Гадаєш, він один такий?

— Але ж не можна всіх підозрювати.

— Усіх ні. Але мусимо бути пильними. Завтра в нас комсомольські збори, будемо про це говорити.

— У нас також. Дамо бандитам відсіч.

— На словах?

— Накажеш за зброю братися?

— Я б узявся!

— Так тепер Бутурлак і дасть її тобі! — посміхнувся Пилип. — Тепер не сорок п'ятий!

— І ми не хлопчаки. До речі, ти не провидець? Бачиш?..

— Про вовка помовка! — зрадів Пилип, побачивши Бутурлака, який виглядав когось у натовпі.