— Іванців! — почув раптом десь збоку. — Олесю!

Не зупинився і йшов зсутулившись: знав, сталося щось жахливе і тепер він пропав, але все-таки йшов не обертаючись, наче в парку був порятунок.

— Олесю! — гукнули ще раз зовсім близько.

Вже не можна було не зупинитися. Озирнувся і впізнав Клапчука. Посміхається й дає руку. Потиснув нехотя.

— Від Стефана Федоровича? — запитав Клапчук.

Проноза клятий, усе він знає, всюди пхає свого поганого носа. Проліз у комсорги цеху, капітал собі заробляє!

І все ж Гриць зробив спробу виплутатися.

— Якого Стефана Федоровича? — удав здивування.

— Нашого директора — Висловського.

— Хіба він тут живе? — Знав, що не викрутиться, але треба було щось казати. А може, зрештою, й минеться?

— У тому будиночку.

Усе… Тепер усе… А якщо й цього?.. Відчув холодну важкість зброї. Заманити кудись — і…

— Я в знайомого був… В особняку поруч… — брехав далі, хоча знав, що все це марно. — Виявляється, директор поруч мешкає…

— А я до Стефана Федоровича. — Клапчук махнув портфелем і додав значливо: — Він просив матеріали для доповіді.

— Для чого ж удома директора турбувати?

— А він сам наказав прийти.

Гриць по-змовницькому підморгнув Клапчукові.

— Може, поснідаємо? Я гроші одержав, пляшку поставлю.

Клапчук засміявся весело.

— Та я ж не п'ю.

Гриць ледь стримався, щоб не вдарити у ненависне обличчя.

— Складеш мені компанію, — не відступав.

— Бувай… — помахав той рукою.

Повернувся й пішов, гицель клятий.

Гриць подивився Клапчукові вслід. Гарячково обмірковував: що робити? Цей Клапчук зараз не додзвониться до директора. Піде. За годину чи раніше повернеться сестра Висловського. Відразу приїде міліція. Слава богу, сьогодні неділя, і про вбивство Висловського на заводі дізнаються лише завтра. І завтра цей Клапчук скаже, що бачив, як Олекса Іванців крутився біля директорової садиби…