— Велике цабе… В середовищі, звісно, колишньої опозиції. Сидів. Потім випустили. Ми випадково познайомилися в забігайлівці й потоваришували. Колишній міністр, але тепер він скотився до рівня шинкарського політикана. «Якби я зміг перейти кордон, то став би асом паризької еміграції», — сказав він мені одного разу. «То перейди, хто ж тобі заважає?»— відповів я. «Не знаю каналів». — «Це можна влаштувати. Але з умовою, що візьмеш і мене». На цьому й зійшлися.

— А ви звідки знали про канал? — запитує Дуглас, пригощаючи мене сигаретами «Філіпп Моріс».

— Тоді я ще нічого не знав. Але моя мати родом з прикордонного села. Мені й раніше спадало на думку попросити одного друга дитинства провести мене через кордон. Правда, це бувало вряди-годи, коли мені аж надто допікали. Я, пане Дуглас, людина дійова і не люблю фантазувати. Перейдеш кордон, а якого дідька робити далі? Хіба найнятися вантажником у Піреї?

Я замовкаю, не зводячи погляду з полковника, немов чекаю відповіді. Його застигле обличчя виразно вимальовується в серпанку тютюнового диму. В моїй голові проясніло. Поводжу довкола очима і за сусіднім столиком помічаю молоду жінку. Мене не обведеш, я добре пам'ятаю: ще хвилину тому цей столик був вільний, а зараз там раптом з'явилася чорнява красуня в строгому темному костюмі з срібними ґудзиками, недбало закинувши одну на одну рівні, мов виточені, ніжки.

Дуглас перехоплює мій погляд, та вдаючи, що нічого не помітив, нагадує:

— Ви розповідали про Младенова… Так, так. Лише коли я познайомився з Младеновим, мої мрії про втечу стали реальніші. Младенов — це прапор певної частини політичної еміграції. В Парижі його б носили на руках, і я теж якось би влаштувався біля нього. До того ж цей дідусь подобався мені.

— Він приваблював вас своїми ідеями. Чи не так?

— Ет, ідеї!.. Ідеї в наш час нічого не варті, пане Дуглас. Вони можуть бути лише прикриттям корисливих намірів.