— Ми пропонуємо вам працювати не на дідька, а на свободу, пане Бобев.

— Гаразд, працюватиму на свободу, — примирливо киваю головою. — Я згоден працювати на будь-кого, тільки б не повертали мене назад.

Якийсь час полковник мовчки стежить за мною. Його губи й очі здаються напрочуд білими навіть у рожевій напівтемряві. Труба і саксофон з оркестру випромінюють сріблясті блискавки й солодкі тягучі звуки.

— Ваші погляди, якщо ви їх маєте, видаються мені аж надто цинічними, — зауважує Дуглас із холодною безбарвною посмішкою.

— Ви вгадали. Але не намагайтесь доводити свою вищість, бо й у вас були б такі самі погляди, якби ви прожили моє життя.

— Гаразд, гаразд, — полковник заспокійливо підносить руку. — І все-таки, що ж підбило вас на втечу?

— Зовсім не прагнення боротися за свободу батьківщини. Моя спонука називається «Младеиов».

— Я вже чув це ім'я. То прізвище чоловіка, з яким ви перейшли кордон, чи не так?

— Вам, мабуть, усе відомо…

— Майже все, — уточнює сивий.

— То навіщо ви розпитуєте? Невже й досі не вірите мені?

— Розумієте, Бобев: якби вам не вірили, ви б сиділи у своїй камері. Давайте вважатимемо розмову на цю тему вичерпаною. Просто я звик усе чути на власні вуха. Та й не люблю працювати з посередниками.

— Гаразд Запитуйте мене про все, що вас цікавить. Я можу відповідати на будь-які питання.

— Йдеться про Младенова, — нагадує полковник. — Що він за птах?

Блюз кінчився. Темні пари розходяться з дансингу в рожеву напівтемінь. До нашого столика підійшов офіціант у білому смокінгу.

— Ще пляшку? — пропонує Дуглас.

— Дякую, з мене досить, — відмовляюсь я. — Не вживаю зайвого.

— Чудова звичка, — погоджується полковник, заперечливо махаючи офіціантові. — Ну, то що ж за один цей Младенов?