— Здається, ми помилилися. Дама каже, що вона не з професіоналок, та я ладен битись об заклад, що якраз навпаки. Треба ще звернути увагу на бар.

— Це зайве. І взагалі не турбуйтесь за мене.

Мені зовсім не до шмиги ідея — мати даму на замовлення, і все ж відчуваю, що відмова чорнявої образила мене. Дуглас, мабуть, також трохи розчарований, що не зумів довести своєї всемогутності.

— Нічого, — раптом промовляє він. — Однаково матимете вашу обранку, хоч вона, може, не з професіоналок.

— Яка вона обранка… Облиште цю пихату курву! — зневажливо заперечую я.

— Ні, вона таки буде вашою, і ви пересвідчитесь, що полковник Дуглас не пустомолот.

Він повільно повертає голову, неприязно дивиться на чорняву і підкликає офіціанта:

— Рахунок!

________

Прокидаюсь я в сонячній, блідо-зеленій кімнаті. Миюсь у ванні, що виблискує синьою емаллю й нікельованими кранами. Снідаю в затишному рожевому холі, потім випростовуюсь у м'якому кріслі під жовтогарячим накриттям веранди й дивлюся на буйну садову зелень. Одне слово, обіцяна вілла — вже реальність.

Окрім мене, на віллі тільки двоє — садівник і прислужник. Вони в моєму розпорядженні, а я — в їхньому, бо їм, мабуть, наказано пильнувати мене. Мені так і кортить кинути їм: «Займайтеся своїми справами, я не такий дурний, щоб тікати з раю!» Але не кажу нічого, аби тримати їх у постійному напруженні.

Взагалі я не дуже балакучий. Життя навчило мене: коли багато базікаєш, неодмінно ляпнеш зайве, інші ж використають це проти тебе. Отже, якщо хочеш поговорити, говори подумки. Розмови призводять до самовиказування, а в житті заведено так: хто менше розкривається, того важче вразити.

Беру пачку «Філіппа Моріса», залишену чиїмись дбайливими руками, запалюю сигарету і знову задивляюся в садок. Сріблясті маслини аж побіліли на сонці. Листя помаранчевих дерев темне й густе, а за ними чорною стіною височать кипариси. Цей райський куточок досить густо засаджений деревами, щоб нічого не видно було довкола.