Мій сусіда ще раз промовляє завчену фразу, та я не реагую. Він замовкає. Я рвучко обертаюсь і од вікна прямую до дерев'яних нар, засланих смердючою ковдрою. Це моє ліжко. Свіже повітря подіяло на мене, як снотворне, і я випростуюсь на нарах, щоб хоч трохи покуняти, доки мене не збудять. Бо ж, помітивши, що я заснув, мене відразу зганяють з нар, ведуть до пустої напівтемної кімнати і там спрямовують у вічі яскравий промінь настільної лампи і починають обстрілювати запитаннями, такими ж одноманітними, як лайка мого набридливого співмешканця: «Хто послав тебе за кордон?», «З ким тобі наказано зв'язатися?», «Які маєш завдання?».

На кожне з цих запитань я щоразу відповідаю однаково. Та кожна моя відповідь неодмінно породжує нове запитання, наступна відповідь — ще запитання, і так триває годинами, аж поки від надто яскравого світла в мене перед очима починають спливати червоні кола, а від утоми тремтять коліна. Іноді котрийсь із допитувачів зненацька підхоплюється з місця і горлає мені в обличчя:

— Ач! А минулого разу ти казав зовсім інше!

— Нічого іншого я не казав, — спроквола відповідаю, силкуючись утриматись на ногах. — Я не міг говорити нічого іншого, бо все, що сказав, — свята правда.

Часто допитувач виявляється менш витриманим за мене і дає волю своїм нервам, нагороджуючи мене кількома ляпасами.

— Хочеш нас обдурити? Кроть твою ма! Зараз я покажу тобі, як розмовляють з такими, як ти, брехунами!

Якщо ж не зважати на ці відхилення, допит загалом ведеться одноманітно: ті самі запитання і однакові відповіді. А за кілька годин, як тільки допитувачі помітять, що я задрімав на своїх смердючих нарах, починається все з початку.