Але сьогодні події розгортаються трохи незвично. Мене привели не у велику напівтемну кімнату, а в іншу — значно меншу. За столом стояв низенького зросту, опецькуватий чоловік з лискучими залисинами. Він подав знак конвоїрові залишити нас, показав мені на стілець і вийняв з кишені сигарети. Перша сигарета за шість місяців! Добре, що я сів, бо інакше, напевно, втратив би рівновагу від запаморочення.

Опецькуватий терпляче ждав, поки я кілька разів затягнувся сигаретою, а тоді добродушно всміхнувся й проказав:

— Вітаю вас. Нарешті ваші муки скінчились.

— Тобто?

— Ми повертаємо вас до Болгарії.

Я так щиро жахнувся, що, якби чоловік за столом був ідіотом, то й тоді б помітив це. Однак він удав, ніби нічого не бачить, хоч насправді уважно пильнував за мною.

— Ну то як, задоволені?

Я помовчав, мовби опановуючи свій переляк. Потім машинально відклав сигарету і сказав:

— Отже, повертаєте, щоб мене ліквідували… Але скажіть, бога ради: яка вам з цього користь?..

— Ну-ну, — заспокійливо махнув рукою коротун. — Ніхто вас не каратиме. В найгіршому випадку трохи всиплють за те, що не виконали завдання. Та ви поясните їм, що у Греції дурнів нема. Так я кажу?

І він знову добродушно засміявся.

— Стривайте! — схвильовано вигукнув я. — Мене там розстріляють, я знаю це! Благаю вас, не повертайте мене туди!

— Можна й так! — погодився раптом опецькуватий. — Але в такому разі ви гнитимете в тутешніх в'язницях. Навіщо нам болгарські комуністи, в нас і своїх вистачає.

— Я не комуніст. А то б чого я тікав за кордон? Якщо хочете, тримайте мене у в'язниці, але не відправляйте в Болгарію! У в'язниці людина все-таки живе…

— Гаразд, — засміявся коротун. — У вас буде таке життя, що ви самі радніші будете вмерти. — Потім він зовсім іншим тоном додав: — А найкраще — зізнатись у всьому. Зізнайтесь — і я урочисто обіцяю вам, що ми повернемо вас додому. Нічого лихого ми не заподіємо вам: ви ще не встигли вчинити ніякого злочину. Отже, вас негайно відправлять на батьківщину.