— Пан Еміль Бобев?

Я киваю, трохи здивований таким звертанням. Досі ніхто тут не величав мене паном.

— Моє прізвище Дуглас. Полковник Дуглас, — відрекомендовується чоловік у сірому.

Знову киваю, чекаючи, що буде далі.

Далі з'являється пачка сигарет «Філіпп Моріс».

— Курите?

Киваю втретє, беру сигарету, припалюю, про всяк випадок зіпершись рукою на край столу.

— Та сідайте ж!

Сідаю на стілець біля столу. Сивий також сідає, але не в крісло, а на ріжок столу, глибоко затягується сигаретою і уважно оглядає мене безбарвними очима. В нього все якесь безбарвне, наче від надмірного миття: солом'яні брови, бліді, аж білі, губи, світло-сірі очі.

— Повезло вам, чи не так?

Він знає болгарську мову, але розмовляє з виразним акцентом.

— Тобто? — обережно запитую я.

— Тобто прагнули свободи, а опинились у в'язниці! — відповідає чоловік у сірому і раптом заходиться сміхом, аж надто гучним як для такої непоказної людини.

— Всяк буває, — промимрив я, відчуваючи приємне запаморочення від тютюну.

— Наше життя, пане Бобев, це ланцюг везінь і невезінь, — повчально вимовляє сивоголовий, уриваючи сміх.

Я мовчки палю сигарету, оповитий нікотиновим туманом.

— Отже, треба мати терпіння і чекати, що викине доля; вона може всміхнутись і бути щасливішою за нинішню.

Дуглас розмірковує банально, але логічно, тому я не перебиваю його. А він, здається, хоче втягнути мене до розмови.

— Чи не розповіли б ви мені про дотеперішні свої пригоди, спокійно й щиро, як другові…

— Знову? — страдницьки дивлюся на нього.

Сивий підводить безбарвні брови, ніби здивований такою реакцією. Це ще дужче дратує мене.