— Та збагніть ви нарешті, що мені нема в чому зізнаватися! — вигукнув я, втративши терпець. — Кажу вам святу правду: я втік, щоб пожити на волі! Втік, бо там мені не було життя! Я втік, утік, розумієте?

Чоловік простяг пухкеньку руку, наче хотів захиститися від моєї істерики, а другою натиснув кнопку.

— Виведіть його!

Вартовий вивів мене, підштовхуючи в спину. Я йшов довжелезним порожнім коридором, намагаючись угамувати свої думки, а чийсь голос насмішкувато шепотів мені на вухо: «Можеш пожалітися таткові й мамі!»

Це сталося в обідню пору. Зараз уже вечір, а мене й досі не чіпають. Немов усі забули про мене, всі, крім мого співмешканця, котрий через кожні п'ять хвилин нагадує мені про те, що я зрадник. Мене облишили. Та я певен: тільки-но спробую заснути, вони зараз же прийдуть і розбуркають мене.

Нари огидливо брудні, насичені задавненим смородом людського поту. Я лежу горілиць, — так менше дошкуляє той сморід, — і намагаюсь не думати про те, що чекає на мене. Я вже обміркував усі можливі варіанти й вирішив, як діяти в кожному окремому випадку. Тож на сьогодні досить, можна відпочити. Адже думки неабияк стомлюють. Як і оті безглузді звинувачення мого сусіди.

— Вставай!

Голос долинає здалеку, і я не зважаю на нього.

— Вставай!

Тепер голос лунає виразніше. Я чую не лише звук, а й стусана в бік. Отже, не помилився: не встиг заснути, як розбудили знову.

Розплющую очі. Вартовий штурхає мене важким черевиком. Поруч з ним стоїть один з моїх постійних допитувачів.

— Вставай! Ти що, оглух!

Мене привели до тієї самої кімнати. Але зараз опецькуватого немає. Замість нього біля темного вікна спиною до дверей стоїть стрункий сивоголовий чоловік у бездоганно скроєному сірому костюмі. Люди, які супроводжували мене, залишають кімнату, зачинивши двері. Сивий ще з хвилину дивиться у вікно, ніби не помічаючи мене, потім ліниво обертається і з цікавістю розглядає мене.