- Агов, мужики! - гукнув він. - Стривайте! А за що ми цигана цього карати зібралися?!

Найближчий власник сокири - кремезний похмурий бородань - повернувся й виразно постукав себе обухом по лобі. Правда, лоб у нього навіть на перший погляд був такий, що можна було стукнути й сильніше - якщо сокири не шкода.

- З глузду з’їхав, Саблику?! Він же коня в тебе взяв!

- Невже?!

- Ну так! Твого гнідого! Та ти що, осліп - он же твій жеребець стоїть!

- Це не мій жеребець! - упевнено мовив поранений Саблик.

- Не твій?

- Не мій. У мене зроду гнідих не водилося.

- Та ти ж сам кричав, коли ми до Джерела під’їхали: тримайте, браття, конокрада чортового, вражу силу! От я й примітив - начебто знайомий гнідий під циганом гарцює! Ще зрадів - бачу, спішився кучерявий, коня напуває, а то пішов би верхів’ям!..

- Не мій кінь, - Саблик відвернувся й знову взявся перев’язувати постраждалу руку, спритно допомагаючи здоровій руці зубами. - Зроду не водилося в мене гнідих. Не люблю.

- Тоді за що ми до цигана сікаємося?!

- Не знаю. Може, він у твоє цебро плюнув.

Бородань засунув сокиру за пояс і перевальцем підійшов до Саблика. Постояв, дивлячись на нього з явним бажанням дати тому у вухо, потім гучно висякався Сабликові під ноги й рушив до колодязя.

Інші, знизуючи плечима, потягнулися за ним.

Марта провела їх утомленим поглядом і повернулася до циганчати.

- Не підходь, - циганчук підсунув їй до обличчя ніж, ледь не порізавши губу, і щільніше притиснувся спиною до яблуні. - Уб’ю!

Марта не озвалася.

- Не підходь! - ще раз зойкнув хлопчина, заплакав і сів на землю.