Листя здригнулося, піддалося мерзлякуватій ласці крапель, глибоко в землі грибниця започаткувала таємне таїнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивірка в кроні вікового бука, і багаття, догоряючи, слабко висвітило всередині куреня дві притулені одна до одної тіні: людську й нелюдську.

- Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти мусиш мене розуміти…

Відкіля мені було знати, що молодий княжич на батька рідного заміряється? Ти, Джоше, теж не завжди знав, що поцупив, але ж таки цупив, га!

Отакі були перші слова жінки.

Пес заворушився, хрипко клекочучи горлом.

- Хватка губиться, Джоше, - посміхнулася жінка, щільніше притискаючись до великого кошлатого тіла, і було в цьому її русі щось непристойне, не схоже на просте бажання одержати якомога побільше тепла. - Пам’ятаєш, ти мені говорив: пальці кишенькового злодія ніжніші за соболине хутро! Пам’ятаєш, мабуть… Як тиждень, говорив, не полапаєш чужого гаманця, то на восьмий день і камінця із землі не підбереш - упустиш! А моя спритність - в іншому, але ж і випробовувати її частіше доводиться. Суворий був Самуїл-баца, батько мій названий, тяжко навчав, а таки усіх вивчив; одна я, дурепа, на рожен через тебе поперлася… спи, Джоше, це я так, поскиглити перед сном захотілося…

Жінка боялася зізнатися псові, що їй лячно спати. Перед заплющеними очима весь час поставало суворе лице батька… - Самуїла-турка із Шафляр, якого шафлярці прозвали Самуїлом-бацою, що на підгальському наріччі значило «Старший пастух» чи просто «Пастир». Примарний лик супився, хмурив кошлаті брови, в опуклих жаб’ячих очах пломенів гнівний вогонь, а через батьківське плече чомусь визирало, знущально погойдуючись, руде півняче перо.