Жінка вже колись бачила хвацько заламаний берет, до якого срібною пряжкою було пришпилене таке саме перо.

Якби вона могла молитися, то молилася б, щоб їй не довелося побачити його вдруге.

«Прости, батьку Самуїле, - жінчині губи беззвучно ворушилися, змушуючи одновухого пса здригатися та на мить виринати з чуйної собачої дрімоти, - прости неслухнянку… Адже знала, пам’ятала, у душі тавром випекла слова твої: „Не крадіть, діти, у диявола, бо диявол бере за правом ошуканства, але все-таки за правом; а ми просто беремо! Остерігайтеся багатьох, але не бійтеся нікого - крім Великого Здрайці [3] !“ От і вийшло так, Самуїл-баца, що твоя дурна дочка Марта, яка була грозою шафлярских хлопчиськ, біжить тепер зляканою козулею від мисливця і немає їй притулку на всьому білому світі! Ах, Джоше, Джоше-Мовчальнику, що ж ти зробив зі мною!.. Що я сама із собою зробила…»

А проте жінка, яка називає себе Мартою, все-таки заснула, їй приснився день, коли вона вперше зрозуміла недозрілим дитячим розумом, що народилася злодійкою.

Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення від пообідньої люльки.

А Самуїл-баца піймав її, як то мовиться, за руку, і потім довго реготав, роздуваючи ніздрі орлиного носа та настовбурчуючи тверді сиві вуса.

Дощ блукав навколо куреня, і Марта тісніше притискалася до теплого боку пса, що здригався уві сні.

Джошеві снився нічний ліс, гроза й людина, повішена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдної сторожки.

Джошеві снився він сам.

3

Майже піввіку минуло від тієї пам’ятної весни, коли розтанули сніги, і від весело зазеленілої Магурської Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утім, турком прозвали його самі шафлярці за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вічно куліла в незнайомця в зубах, та ще за пильні смоляні витрішкуваті очі. А вже темною шкірою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати - добра половина бескидських мужиків була чорнявою та дзьобатою.