
Але дітей від турка не родилося, а на гарячому він не попадався.
Отож усі були задоволені, бо по цей бік Татрів любили мати в домі хазяйку, яка подобається іншим, - а якщо зі мною живе, то, виходить, і я не з пустобрехів.
Знову ж таки останнього тижня перед смертю дідуся Кшися, котрого в роки його молодості не раз і не двічі обирали бацою - старшим пастухом, чиє слово для решти було головніше за батьківське, Самуїл-турок безвилазно сидів у хаті, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поїсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи відпускало. А після похорону вперше вирушив із шафлярськими пастухами в Косцелець, а ті, хто пам’ятав той давній випас, переказували: наче дідусь Кшись устав із труни і каркаючим голосом Самуїла-турка віддавав накази: дійних овець і кіз відправити на Крулеву гору, баранів із козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корів - до Озер, волів зігнати в рідкий ліс над річкою…
Так і став з того дня Самуїл-турок Самуїлом-бацою.
А до незмінної люльки додалася в Самуїлових руках вівчарська чупага - мала сокирка на довгому ратищі з мідними кілечками на кінці топорища. Кожен підгальський пастух, який поважає себе, вміє в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здіймалася вівчарська сокирка не для розваги, а для чоловічої кривавої забави, то частенько доводилось опісля збивати домовини для невдах.
