Коридор Великого кільця, плавно загинаючись вгору, губився в далечині. Стафо не пробіг і десяти метрів, а серце уже глухо забухало, боляче віддаючись у скронях.

Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Піт рясно зросив усе його тіло, і Стафо змушений був знехтувати інструкцією і трохи розкрити комбінезон. Він хрипко і часто дихав.

Нарешті поворот! Півдороги позаду. Невже лише півдороги? Стафо здавалось, що він біжить цілу годину. Насправді – Стафо зиркнув на годинник – минуло всього три хвилини.

«Швидше, швидше», – підхльостував себе Стафо. Він похитувався і часто хапався за зеленкуваті стіни. А одного разу боляче забився об гострий кут кондиціонера повітря. Інколи він втрачав свідомість, і маревні хвилі заливали палаючу голову… Але натреновані ноги Стафо несли його вперед. І коли в хвильку просвітління Стафо оглянувся, він побачив, що здолав майже увесь шлях. Останні метри співпали за напрямом з траєкторією «Ренати». Сила ваги із клятого ворога перетворилася в друга. Стафо клубком скотився по коридору і вдарився об люк. Вскочивши у відсік, Стафо гарячково озирнувся. Так, це той відсік. Але Марії тут не було.

Задихана від швидкої ходьби, Марія ввійшла в біозал. Тут нікого не було, крім Петра Брагіна й Іскри Гора.

– Запізнюєтесь, – мовив капітан.

– Я затрималась, бо заклинився вихідний люк відсіку, – непевна усмішка торкнулась пересохлих Маріїних вуст.