«Ех, конструктора б сюди», – з люттю подумав Стафо.

Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки – падав так, що аж перехоплювало подих, – Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудово розумів, що тільки завдяки стисненому повітрю він витримує перевантаження. А прискорення сили тяжіння – штурман це відчував– дедалі зростало. І тому треба було поспішати. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.

Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з другої насічки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо ніяк не міг пригадати, як він дістався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував тільки біль у долонях, що перетворилися в суцільні криваві пухирі.

Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.

Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.

Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

– Де ти був, Роб? – спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.

– У кают-компанії.

– Що ти робив?

– Лежав.

– Лежав? Чому?

– Не міг підвестися – щупальця підгиналися.

– А зараз?

– Стало ліпше.

«Ось що означає самонастроювальна система! – подумав Стафо. – Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!»