– Але чому ви тут? – спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. – Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?

– Про це потім, – нетерпляче відповів Стафо, – а зараз принеси мені маніпулятор.

– Для умов з підвищеним тяжінням?

– Авжеж.

Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.

Нарешті Стафо міг пересуватися! Його побите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками – широка прямокутна планка, поспіль усіяна яскріючими різнобарвними кнопками.

Отже, за діло! Перш за все – в штурманську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло «Репати». Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здавалася живою. Біля бокових дюз – з них вихоплювалось довжелезне сліпуче полум’я – хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всі інші частини корабля, а особливо ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, попрямував до головної рубки.

Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, «Рената», попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошуючи зустрічні метеори й метеорити, його друзі прокинуться через тридцять вісім діб. І Марійка теж. А він, чи доживе він доти? Останнім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.