– Ти куди тепер?

– У мене вахта, – зітхнув Карранса. – Нудота… Мене чекають шість годин мертвого штилю на екрані. Уже вісім місяців у нас жодної, навіть незначної пригоди!

– І ти невдоволений з цього?

– Та… ну, хоча б щось трапилось!

Розмовляючи, друзі дійшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.

– Мені час, – мовив Карранса, відхиляючи коричневі двері. – Щасливого чергування.

– Коли звільнишся, теленькни мені по відеофону. Зустрінемось і зіграємо в шахи.

– Прагнеш реваншу? – примружився Карранса.

– Звичайно!

– Добре, подзвоню.

Карранса зачинив дверцята ліфта і натиснув кнопку центральної рубки управління. Куляста кабіна смикнулась і безшумно помчала, нарощуючи швидкість. Крізь прозору оболонку кабіни миготіли складні сплетіння труб і хвилеводів, східцеві майданчики. Кабіна то злітала вертикально вгору, то ковзала по похилій, то рухалась по дузі.

В головній рубці все було як звичайно. Величезний екран, що займав майже всю передню стіну, сяяв рівним блакитним світлом. На нього з усіх боків дивились чутливі очі фотоелементів. Зображення з екрана передавалось до різних аналізаторів. Перш за все дані поступали до головного електронного мозку зорельота, а мозок, залежно від одержаної інформації, вносив відповідні корективи в ракетну траєкторію. Одночасно працювала дублююча система, що контролювала висновки головного електронного мозку. Автопілот вносив зміни в траєкторію лише тоді, коли вирахувані поправки в обох випадках збігалися.

Карранса спершу зиркнув на інфралокатор: опуклий градуйований екран його був зовсім чистий – простір попереду «Ренати» на сотні тисяч кілометрів вільний… На цьому гігантському відрізку шляху зорельоту ніщо не загрожувало, орбіту його не перетинало жодне небесне тіло.

Карранса зручніше вмостився в кріслі перед головним пультом. Рівномірний басовитий гул автофіксатора навівав легеньку дрімоту.