До десятого класу Борис розробив досить чітку систему. Кожне повідомлення потрапляло в «чистилище», де вилежувалося й ще раз перевірялось; якщо воно підтверджувалося чи бодай не спростовувалося, йому відкривалась дорога в «рай», до подальшої систематизації. Якщо ж виявлялося вигадкою, як історія з Розою Кулішовою, то воно не викидалось, як це зробив би хтось інший на Борисовому місці, а йшло в окремий ящик — «пекло».

Чим далі, тим більше часу Борис віддавав своєму захопленню і тим поважніше до нього ставився. Однак не можна було сказати, що вже тоді в нього виникли сміливі задуми. Ні, цього не було, якщо навіть майбутні біографи і твердитимуть протилежне. Втім, ще питання, чи займатимуться біографи персоною д.б.н. Б.В.Баржина. Тим паче, з огляду на події останніх днів.

Так чи інакше, а до вступу на біофак Борисова колекція не мала ніякого значення. І тільки зустріч із Старим змінила все. Сталося це на третьому курсі.

Старий уже був доктором, автором кількох наукових праць, науково-фантастичних повістей і оповідань, що здобуло йому палку прихильність студентів і молодших наукових працівників, тимчасом як колеги ставилися до нього трохи скептично. Вже на той час його називали Старим, причому не тільки позаочі. Та він і справді мав вигляд значно старшого за свої сорок з гаком, а Борисові та його однокурсникам здавався мало не дідусем.

Старий підійшов до Бориса перший: від когось він довідався про колекцію, і та зацікавила його. Наступного вечора він несподівано завітав до Баржиних.

— Знаєте, Борисе Веніаміновичу, — сказав він (це було характерною рисою Старого: всіх студентів він знав по імені та по батькові і ніколи не називав інакше), — дуже виходить цікаво. Здається мені, що до цього питання ми ще повернемося. Коли мені траплятиметься щось таке, — обов’язково збережу для вас. Золота це жила, ваша гомофеноменологія.