Це він придумав таке слово. Отак воно й лишилося: «гомофеноменологія». Незважаючи на незручність вимови. З поваги до Старого? Навряд. Просто краще ніхто не запропонував. Та її особливої потреби в термінах Борис не бачив.

А життя собі йшло, Борис закінчив біофак, його залишили в аспірантурі. А коли він захистився і зміг ставити перед своїм прізвищем «к.б.н.», — Старий взяв його до себе. Сам Старий був тепер директором ленінградського філіалу ВНДІППБ, Всесоюзного науково-дослідного інституту перспективних проблем біології, який жартома називали «будинком на Пряжці», бо стояв він на набережній Пряжки, там, де колись кособочилися дво-, триповерхові споруди.

Старий дав Баржину лабораторію і сказав:

— Ну, що ж, — працюйте, Борисе Веніаміновичу. Але спершу — підберіть собі людей. Цього вас вчити, здається, не треба.

Люди у Баржина вже були. І робота — теж, оскільки почалася вона майже рік тому.

Того ж вечора вони з Старим сиділи над баржинською колекцією і міркували про те, скільки невикористаних резервів має людський організм, особливо мозок.

— Неймовірно, — сказав Старий. — Просто неймовірно! Адже всі ці люди абсолютно нормальні. В усьому, крім своєї феноменальної здібності до чогось одного. Це — не патологічні типи, ні. Уявіть собі, що всі ці можливості сконцентровані в одній людині, в такому Великому Бухарці, га? Вражаюча була б картина… Спробуйте-но побудувати таку модель, Борисе Веніаміновичу!

Дзвоник.

Баржин засунув ящики картотеки, вийшов із закапелку, погасив світло. Знову дзеленькнуло. «Ач, не терпиться комусь», — подумав Баржин.

За дверима стояв Озол. Якщо когось із своїх і хотів побачити Борис, то саме Озола. Чи — Муляра, але Муляр десь у Криму. Адже обидва вони не були сьогодні в лабораторії, вони — «позаштатні».