— Привіт! — сказав Озол. — До речі, шеф, це — неподобство.

— Що? — здивувався Баржин. Він ніяк не міг звикнути до манери Озола.

— Щиросерде каяття полегшує провину, — м’яко порадив Озол. Потім прислухався: — У вас, здається, тихо! Але за всіх обставин розмовляти на східцях — не кращий спосіб. — Він зайшов до квартири, не роздягаючись, заглянув у кімнату: — Невже я перший?

— Перший, — ствердив Баржин. — І, сподіваюсь, останній.

— Не сподівайтесь, — пообіцяв Озол і спитав: — Як ви запобігаєте передчасному склерозові, Борисе?

Він роздягся, витяг з портфеля пляшку вина, сунув її в холодильник.

— Що ви затіяли, Вадиме? — поцікавився Баржин.

— Відзначити ваш день народження.

Баржин знітився.

— Нокаут, — констатував Озол. — Ось вони, вчені, герої, що забувають себе в праці…

— Підловив, — мовив Баржин. — Ох, і підловив же ти мене, Вадиме Сергійовичу!

«Знає він чи не знає? — думав Баржин. — Схоже, що ні. Але тоді чому не питає, чим сьогодні закінчилося? Отже, знає. Хай їм грець разом з їхньою чуйністю і тактовністю!»

— До речі, шеф, заразом відзначимо й маленький гонорар, — скромно мовив Озол.

— Звідки?

— Є такий новий журнал «Камчатка». В Петропавловську. Випадково довідався, випадково послав, випадково надрукували… Буває!

— Вітаю!

— Дякую, — буркнув Озол. — Вітати будете потім. Поки що — збирайте на стіл. Адже зараз почнуть сходитися. Не у всіх же склероз. А я займуся кавою. Що у вас там?

— Самі розберетеся, — відказав Баржин.

— Авжеж, розберусь, — Озол зник на кухні, і невдовзі звідти долинув його голос: — І коли я навчу вас купувати каву без цикорію, Борисе?

«Знає, — вирішив Баржин. — Ну й цур йому». Баржину чомусь полегшало, — зовсім трошки, але полегшало.