Потім вони рушили просто до кают першого класу на горішній палубі. Тут Тарзанові було важче сховатись.

Коли вони зупинилися перед одними з численних дерев’яних лакованих дверей, Тарзан прослизнув у якийсь прохід, кроків за десять від них.

На стукіт у двері жіночий голос спитав французькою:

— Хто там?

— Ольго, це я, Ніколай, — відповів знайомим вже Тарзанові гортанним голосом Роков. — Вийди до мене! Лише на кілька слів. Я тебе не зачеплю і не ввійду до каюти. Але я не можу гукати на весь пароплав те, що мушу сказати тобі наодинці.

Тарзан почув клацання засувки. Він ступив уперед зі свого вутлого прихистку, аби бачити, що відбувається на порозі каюти. Двері прочинились. Роков став на порозі каюти і пошепки заговорив з жінкою, обличчя якої Тарзан не бачив. Потім він почув її голос.

— Ні, Ніколаю, — сказала вона. — Це марна справа. Ви можете погрожувати скільки завгодно, я ніколи не піддамся на ваші наполягання. Будь ласка, вийдіть з каюти, ви не маєте права тут бути. Ви пообіцяли не заходити.

— Гаразд, Ольго, я не ввійду, але ти ще тисячу разів пошкодуєш, що не виконала мого прохання. Врешті-решт я однаково досягну свого… Ти могла б лише позбавити мене зайвого клопоту, себе — ганьби, а твого…

— Ніколи! — урвала його жінка, і Тарзан помітив, як Роков озирнувся і зробив знак Павловичу.

Той швидко увірвався до каюти. Роков притримав йому двері. Тарзан почув, як клацнула засувка, яку, певне, Павлович повернув ізсередини.

Роков залишився назовні і підслуховував, схиливши голову.

Тарзан почув жіночий голос. Він наказував Павловичу негайно вийти з каюти.

— Я гукну свого чоловіка! — крикнула вона. — Він не стане з вами церемонитись!