Довге життя прожила Анура. Та не пам’ятає вона такої бурі, як нині. Здригається халупа від страхітливих ударів, і жінці здається, що сама богиня бурі Тіанака гамселить кулаками по бідному притулку.

— Не гнівайся, богине, — шепоче зів’ялими вустами Анура, закутуючи зі страху голову старим ганчір’ям. — Не гнівайся, справедлива. Я не завинила перед тобою. І муж мій Діавара — в чому він винен? Ловить рибу лише для прожитку, не грабує морське добро, живе мирно з сусідами, зустрічає сонце молитвою праці… Благословенна Тіанако! За що ж гніваєшся?

Анура вмовкає. Прислухається тривожно. Буря лютує ще сильніше. Незримі руки її шарпають убогу хатину рибалки, ось-ось зірвуть благеньку покрівлю й понесуть у безвість.

Серце жінки схвильовано тріпоче. Якусь мить вона сторожко очікує, потім рішуче відкидає діряве покривало, сплетене з сухих водоростей, підходить до віконця.

Тонкими тремтячими руками виймає Анура зеленкуваті шиби з гірської слюди. До отвору вривається гуркіт прибою. В темряві метаються тіні духів океану й бурі, холодне сяйво місяця з-за кошлатих хмар пливе, переливається на завихреному, туманному вбранні грізної богині.