Анура оглядається. В кутку халупи, на купі сіток, спить Діавара. Чути неспокійний подих, глухе бурмотіння. Де бродить нині дух мужа? Невже не чує він, як лячно Анурі, як демони відчаю роздирають її душу?

— Тіанако! За що ти прогнівалася на нашу вбогу сім’ю? Сім’ю… А де вона — сім’я? Вже двадцять весен і літ минуло над островом, двадцять разів вітри приносили білі сніги з далеких північних країв, двадцять разів ясне сонце випивало їх весняними днями, а й досі Анура та Діавара самотні. Не чути в халупі дитячого крику і плачу, не чути щебетання, не сяють ясні очі… Богине! Може, за це гніваєшся? Та хіба я винна? Чи не виплакала очі свої темними ночами? Чи не сняться мені щоночі тонкі дитячі рученята й жадібні вуста, що припадають до грудей моїх?

Богине! Змилуйся! Знаю, що великий гріх — не залишити сім’я свого на землі! Благаю тебе, благословенна, не дай пропасти неплідним коренем! Принеси з бездонного лона, Тіанако, — з лона небес — одну зірочку для нас! Зроби це, Тіанако! Знаю, що зорі, які ти мечеш вечорами на землю, — то душі новонароджених. Кинь мені такий вогняний дарунок, богине! Буду вічною рабою тобі на землі і в царстві предків…

Свариться несамовита буря. Стогне уві сні Діавара. Примарою стоїть біля віконця Анура. Прислухається.

І здається їй, що здалека лине тонесенький голосок. Пронизливий дитячий голос. Анура здригається. Тіло прошиває блискавиця. Що це, богине? Чи то здається, чи насправді?

Голос лунає знову, настирливо, відчайдушно.

— Тіанако! Може, то демони омани потішаються наді мною? Що маю діяти?

У покрівлю щось загупало. Почувся могутній голос:

— Зустрічай долю свою, Ануро!

Загорілося серце жінки, тисячі жал пронизали тіло. Вона метнулася до мужа, схопила за руку, шарпнула. Він лячно кинувся зі сну, зірвався на ноги.

— Що сталося?

— Голос Тіанаки, Діаваро! її голос! — урочисто-нажахано каже Анура.

— Який голос? — заспокійливо перепитує муж, пригортаючи жінку до широких волохатих грудей. — Тобі наснилося. Ляж біля мене, вспокійся!