Зворушено слухали Діавара з Анурою. Дивувалися заворожені рибалки. Замовк син на руках жерця, всміхнувся назустріч сонцю.

А жрець, помовчавши, ніжно сказав, звертаючись до Вайвасвати:

Сонце — твій батько, Земля — мати твоя. Будь, як вони, Всюди, завжди… Ясним, як сонце, будь, Щирим, як земля, будь, Мужнім, як лев, будь, Мудрим драконом будь, Зло спопеляй, Тьму розганяй, Відважним воїном будь!

Діавара дивувався. Зовсім не схожий на інших жерців цей служитель Сонця. І мова його звичайна, зрозуміла. Не страшний, не чужий він, а близький і рідний. Здається, що Вайвасвата для нього дорога й кохана істота. Чому? Чому так здається Діаварі?

А жрець лагідно промовляв далі, піднімаючи хлопця назустріч животворним променям:

Вайвасвато, новий воїне, Вайвасвато, вічний воїне! Уподобся Сонцю — Вогняному Володарю! Все віддай іншим і нічого собі! Блискавицею, громовицею Пронижи мару життя! У болоті не зупинись, Принадою владності не захопись! Вайвасвато, Вайвасвато!

Жрець замовк. Важко зітхнув, поцілував дитину в чоло, передав Анурі. Довго дивився затуманеним поглядом на неї, на сина. Потім сказав:

— Важкі часи прийдуть для людей Атлантіса. Мужніми будьте, Ануро й Діаваро. Бережіть Вайвасвату. Йому належить багато здійснити. Дуже багато… для блага

людей…

Жрець одвернувся й рушив до берега. Потім різко зупинився, сказав:

— Дивна доля чекає його. Коли виросте — передайте: хай не боїться страждань! Хай зневажає смерть! Хай іде, як стріла в польоті!

— Куди? — тривожно запитав Діавара. — Куди йому йти? — Хай шукає, — суворо промовив жрець. — Зерно проростає в урочий час. Ніщо не перетворить зерно евкаліпта в зерно ліани. Хай зрощує зерно мужності в своєму серці!..