Анура, схвильована й тремтяча, винесла сина з хатини. За нею йшли Діавара і жрець. Рибалки мовчазним гуртом стояли осторонь і здивовано-тривожно дивилися на жерця. Хто він? Звідки з’явився? Як переплив на острів?

На обрії купчилися хмари. Океан блищав, мов сіра, холодна шкіра змії. Дихав колючий вітер.

Анура поглянула на небо, зіщулилась од холоду, прошепотіла:

— Не видно сонця. Недобрий знак…

Жрець мовчки глянув на неї. Одвернувся. Склавши руки на грудях, довго дивився на схід. Вуста його були міцно стиснуті, довга сива борода колихалася на вітрі.

Діаварі здавалося, ніби жрець напружився назустріч сходу. Якась могутня сила промінилася з його постаті.

Вітер дихнув сильніше. Океан задвигтів, гойднувся. Хмари зібралися в густе плетиво, звихрилися, потемніли. Вдалині загриміло.

З неба до моря потяглася темна цівка, скажено закрутилася, торкнулась хвиль, помчала до острова.

— Смерч! — дихнуло жахом між рибалками.

А жрець навіть бровою не повів. Він незмигно дивився туди, де за хмарами мало зійти сонце.

Ще народилося кілька смерчів. Хмари заметалися у шаленому танці. Помчали, як осіннє листя, над океаном.

Золотими списами майнули в просторі промені сонця. Оранжево-багрові спалахи замайоріли на хмарах. По голубій галявині небес переможно попливло веселе світило.

Жрець ворухнувся, владно показав на дитину. Анура піднесла Уратану до нього. Він обережно взяв дитину на руки, підняв угору на сильних долонях, повернув до сонця. Уратана закричав, задриґав ніжками.

Діавара й Анура готувалися почути дивні закляття, якими жерці звичайно супроводжували посвяту, але суворий служитель Сонця говорив зрозуміло, просто:

— Ім’я дитині буде Вайвасвата,

— Вайвасвата, — прошепотіли мати й батько.

— Це означає Посланець Світла, — вів далі жрець. — Сонцю ясному, животворному духу, нашому Батькові присвячую Вайвасвату.