— Атож. Вона мені дуже подобається.

— Це огидна картина, — оголосив Юстас.

— Згинь — і не бачитимеш її, - відрізав Едмунд.

— Чим вона тобі подобається? — запитав Юстас у Люсі.

— Ну, по-перше. — мовила Люсі, - тим що здається, ніби корабель по-справжньому рухається. А вода виглядає дійсно вологою. А хвилі такі, наче опускаються й піднімаються.

Звісно, Юстас мав, що на це відповісти, та промовчав — з тієї простої причини, що, глянувши на хвилі, він побачив, ніби ті справді опускаються та піднімаються. Хлопець лише раз плавав на кораблі (та й то не далі Острова Вайт) і пережив страшнючу морську хворобу. Від хвиль на картині йому знову зробилось недобре. Він позеленів і глянув ще раз. І тут вся трійця, пороззявлявши роти, витріщилась на картину.

У те, що вони побачили, доволі важко повірити, навіть читаючи про це, однак майже так само складно для наших героїв було повірити власним очам. Зображення рухалось. Та це не скидалося на кіно — надто справжніми й чистими були барви, — немов простонеба. Ніс корабля врізався у хвилю, знявши цілу зливу бризок. А тоді позаду судна здійнялась хвиля, уперше відкриваючи корму та палубу, які одразу й зникли з наступною хвилею, і знову вгору зринув ніс. Тієї ж миті підручник, що лежав на ліжку обіч Едмунда, зашелестів сторінками і полетів у стіну позаду нього, а Люсі відчула, як навколо її обличчя затріпотіло волосся, наче вітряного дня. То й був вітряний день — тільки вітер дмухав із картини. І раптом цей вітер приніс звуки — шурхіт і плюскіт хвиль довкола корабля, і рипіння, і всеохопний безперервний шум повітря та води. Проте лише запах — дикий, солоний запах — переконав Люсі в тому, що це не сон.

— Припиніть, — почувся писклявий від страху і роздратування голос Юстаса. — Ви, двоє, що за дурнуватий фокус. Припиніть. Я розкажу Альберті — ой!